Проблеми еволюції та інтерпретації середньовічної житійної прози: порівняльний аспект

Abstract

Житія – життєписи людей, прилічених церквою до лику святих. Такі люди удостоювалися церковного шанування і поминання, складання житія було неодмінною умовою канонізації, тобто визнання святості. Церковно-службовим призначенням житія обумовлювалася вимога суворого дотримання основних принципів жанру: герой житія мав був слугувати зразком подвижника на славу церкви, в усьому походити на інших святих. Традиційною була композиція житія: розповідь про дитинство святого, що уникає ігор з дітьми, щиро віруючого, потім розповідь про його життя з подвигами благочестя і чудесами, розповідь про кончину і про посмертні чудеса. Агіографи охоче запозичають з інших житій і сюжет, і окремі колізії. Агіографічна література Київської Русі ґрунтовно вивчалася і досліджувалася українськими літературознавцями, істориками, критиками. Зокрема, це питання досліджували такі відомі науковці, як М. Грушевський, О. Сліпушко, Д. Чижевський, О. Мишанич, О. Александров, І. Жиленко. Праці усіх вищезазначених дослідників створили цілісну картину створення і розвитку агіографічної літератури Київської Русі. Можна констатувати відсутність достатньої кількості публікацій на дану тему. Звідси й актуальність теми дослідження, що полягає у глибокому переосмисленні творів агіографічної літератури через призму сучасності. Мета роботи – проаналізувати агіографічні твори доби Київської Русі, виявити й охарактеризувати головні образи агіографічного твору «Сказання про Бориса і Гліба», визначити важливість агіографії в процесі творення національної культури культурницької епохи Середньовіччя.