Abstract:
Наприкінці війни та у перші повоєнні роки досить гостро постала проблема повернення на батьківщину так званих «переміщених осіб», тобто громадян, що у часи військового лихоліття за різноманітних обставин й причин опинились поза межами своєї країни. І значну кількість радянських репатріантів – військовополонених, добровільних та примусових робітників («остарбайтерів») і біженців – становили українці, в тому числі мешканці Поділля. Характерним було те, що для політичного керівництва тоталітарного СРСР своєрідна «проблема репатріантів» майже одразу ж набула виразно ідеологічного змісту. Так, Й. Сталіну та його оточенню було важливим не тільки забезпечити робочою силою поверненців відбудови зруйнованого війною господарства держави, а й не допустити перетворення мільйонів радянських громадян, що досить тривалий час перебували поза межами держави, на об’єкт індоктринації зі сторони західних демократій. А тому, основним засобом протидії так званим «ідеологічним диверсіям заходу» радянські ідеологи визначили досить активну та цілеспрямовану політично-пропагандистську роботу у ході репатріації на батьківщину переміщених осіб. І практично на десятиліття ідеологічно-пропагандистська обробка даних жертв війни стала одним із основних напрямків роботи радянських ідеологічних органів й установ репатріації. Мета роботи полягає в комплексному та багатоаспектному аналізі особливостей життя подільських репатріантів у перші повоєнні роки. Об’єктом дослідження виступає політика радянської влади щодо подільських репатріантів. Предметом роботи є життя українських «остарбайтерів» Подільського регіону в післявоєнний період.
